Мeдичнa рeфoрмa, aвтoнoмізaція мeдичниx зaклaдів, стaн вітчизнянoї мeдицини тa oбрaз лікaря у сучaснoму укрaїнськoму суспільстві. Прo всі ці вaжливі питaння ми пoгoвoрили із зaвідуючим Цeнтрoм ургeнтнoї спeціaлізoвaнoї oртoпeдo-трaвмaтoлoгічнoї дoпoмoги Київськoї міськoї лікaрні №12, дoктoрoм мeдичниx нaук, прoфeсoрoм, лікaрeм oртoпeдoм-трaвмaтoлoгoм вищoї кaтeгoрії Анатолієм Вікторовичем Самохіним.
Анатолію Вікторовичу, яким чином, на Вашу думку, зміниться стан української медицини з впровадженням медичної реформи?
Наразі ми можемо говорити лише про зміну моделі фінансування медичних послуг, а не про глобальну медичну реформу, яка так широко пропагується, але на практиці поки ніяким чином не реалізується. Усім відомо, що Верховна Рада прийняла, а Президент підписав Закон № 6327 “Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів”, відповідно до якого держава надає гарантії фінансування лікування громадян, зокрема і забезпечує їх необхідним мінімумом ліків безоплатно. На ці потреби виділяється 100 мільярдів гривень. На перший погляд, великі гроші, але це далеко не 5% ВВП країни, необхідних для нормального розвитку медицини в країні. Планується створення Національної служби здоров’я, яка в ручному режимі буде розподіляти кошти по медичних закладах країни за надані медичні послуги. Яким чином все це буде працювати, поки незрозуміло.
На мою думку, єдиним виходом є запровадження реально діючої системи обов’язкового державного медичного страхування, все інше – це лише мильна булька. Лише тоді можна буде говорити про реальну медичну реформу.
Чи відчуваються реальні зміни в медицині ургентних станів уже зараз?
Ні, поки ніяких реальних змін на собі ми не відчули.Ургентна медицина – це невідкладна, термінова, негайна допомога. Вона поки залишається у складі загальної, планової медицини. Наразі в Києві на 1 хворого на медикаменти виділяється близько 20 гривень на добу, забезпечення мінімальне. Тому ми можемо надавати високоспеціалізовану допомогу, але не маємо для цього ресурсів. Наприклад, під час подій на Майдані у лютому 2014 року наше відділення надавало усю необхідну допомогу постраждалим, але тоді нас всім необхідним забезпечили волонтери.
Як Ви ставитеся до автономізації медичних закладів? Чи доцільним, на Вашу думку, є зміна їхнього статусу на комунальні некомерційні підприємства?
До автономізації я ставлюся дуже позитивно, я тільки “за”, але не в тому вигляді, як зараз пропонується. Лікарні мають стати автономними центрами, які будуть фінансуватися через систему страхових внесків. Прекрасний варіант – університетські лікарні, на базі яких набагато легше практикувати інноваційні методи дослідження та лікування хвороб.
Я за розумну автономізацію. До статусу медичних закладів як “комунальних некомерційних підприємств” я ставлюся негативно, адже це напряму суперечить ст. 49 Конституції України (“Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”). Коли лікарням доведеться оплачувати все: від комунальних платежів та заробітних плат працівникам до амортизаційних витрат, їм доведеться брати гроші з пацієнтів за свої послуги. Спеціалізовану та високоспеціалізовану медичну допомогу не буде оплачувати держава. Тож далеко не всі пацієнти зможуть фінансово “потягнути” своє лікування, вони будуть оскаржувати наявні тарифи, подаватимуть судові позови, які можуть дійти аж до Європейського суду з прав людини. Україна ризикує втратити своє обличчя на світовій арені.
На Вашу думку, чи працюватиме в Україні гасло “гроші йдуть за пацієнтом”? Чи вистачатиме медичним закладам коштів, виплачених за надання медичних послуг з державного бюджету, для покриття усіх потреб?
Це гасло цілком правильне, я його підтримую. Розрахунок потреб медичних закладів не повинен здійснюватися за застарілою пострадянською системою “ліжко-днів”. Проте наразі незрозуміло, яким чином будуть розраховуватися тарифи за медичні послуги. Навряд чи виділених бюджетних коштів буде вистачати на абсолютно всі потреби медичних закладів.
Як Ви вважаєте, чи будуть суттєво збільшені заробітні плати медичним працівникам уже найближчим часом, як заявляють у МОЗ?
Я в цьому дуже сумніваюся, не бачу реальних ресурсів для цього.
Що треба зробити, щоб зупинити відтік вітчизняних медичних кадрів за кордон?
Це дуже важливе та болюче питання для України сьогодні. За останні 2 роки з нашої держави виїхало близько 70 тисяч медичних працівників. Це катастрофа, виїжджають цілими випусками. Уже зараз в українській медицині працює близько 40% персоналу пенсійного віку, хто ж буде нас лікувати завтра?
Німецька медицина, наприклад, тримається на 3-х китах:
Цей досвід треба врахувати, щоб не допустити відтоку наших медиків за кордон. Відповідні умови праці, рівень заробітної плати, позитивне ставлення суспільства до медиків, обов’язкове стажування за кордоном за державний кошт – це умови для розвитку вітчизняної медицини та недопущення виїзду лікарів та медсестер до інших країн.
На Вашу думку, яким чином можна покращити образ лікаря у суспільстві, підвищити довіру до доказової медицини?
Перш за все, слід змінити ставлення нашого суспільства до медиків. Треба розуміти, що в будь-якій сфері діяльності є професіонали та недостатньо кваліфіковані кадри, та не можна навішувати ярлики на всіх. Перш ніж висвітлювати певний резонансний випадок в медицині, слід дочекатися рішення суду, проаналізувати всі факти, провести об’єктивний аналіз ситуації. У нас повинна діяти презумпція невинуватості, а не навпаки. Тож, щоб підвищити довіру до лікарів та доказової медицини, слід відповідально та неупереджено працювати представникам ЗМІ, покращити матеріальне забезпечення лікаря, медичної сестри, санітарки з боку держави (щоб вони були незалежними від пацієнтів), проводити масштабні державні кампанії з інформування населення про певні хвороби та небезпечні стани доступною, зрозумілою для пацієнтів мовою. Зараз, наприклад, лише в Києві бракує близько 20 тисяч медичних сестер. Тож треба бути більш лояльними до медиків, щоб у сфері охорони здоров’я хотіли працювати.
Чи існує в Україні проблема захисту прав медичних працівників?
Так, і я би сказав, що вона є дуже гострою. Зараз в Україні немає жодної організації з захисту прав медичних працівників. Профспілки, на жаль, вже давно втратили свій вплив з цього питання. Нами ніхто не цікавиться. Більше того, я навіть говорю про елементарний фізичний захист, коли медичні працівники ризикують своїм здоров’ям і життям, спілкуючись з неадекватними пацієнтами. Ніхто не відстоює наші права як спеціалістів та просто людей. Лікар повинен мати право відмовити надавати допомогу пацієнту, якщо є ризик для його (лікаря) життя. Тож слід боротися за дотримання в Україні як фізичних, так і юридичних прав медиків.
Ви працювали у багатьох країнах світу. Модель охорони здоров’я якої з них, на Вашу думку, є оптимальною для України?
Я вважаю, що на сучасному етапі це медицина Польщі. У нас приблизно однакова ситуація з територією країни, кількістю населення, їхній досвід є дуже корисним для нас. Ще мені подобається модель охорони здоров’я в Австрії, скандинавських країнах. Найбільш ідеально розвинена, на мою думку, медицина в Ізраїлі. Та всі ці моделі є поки що занадто дорогими для України.
Інтерв’ю брала Ольга Купріянова
© Медичний портал Здоров-Інфо
При використанні матеріалів статті активне гіперпосилання на zdorov-info.com.ua обов'язкове
